Втрата будь-якого органа (або частини тіла) чи втрата органом його функції (зору, слуху, мовлення, функції кінцівки, статевої репродуктивної здатності). 7 страница

Предыдущая19202122232425262728293031323334Следующая

Тому рівень поінформованості хворого про стан його здоров’я залежить від розвитку і особливостей його пси­хічного стану. Спокійна, врівноважена, вольова людина, знаючи правду про стан свого здоров’я, може бути помічником лікаря, а помисливий, боягузливий хворий — лише перешкоджає лікуванню.

Ст. 39 “Основ” трактує питання надання медичної інформації таким чином:

“Лікар зобов’язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров’я.

Пацієнт має право ознайомлюватися із історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані”.

У ст. 40 “Основ” сформульоване положення про лікарську таємницю:

“Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випад­ків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта”.

Проте в даній статті не вказується, що замовчування деяких фактів, які стосуються хворого, наприклад, інфекційних і психічних хвороб, отруєння, кримінального викидня, зараження венеричними хворобами тощо суперечить професійному і громадянському обов’язку лікаря і є небезпечним для суспільства. Про це мають бути повідомлені керівники органів охорони здоров’я і слідства для вжиття відповідних заходів. Тому було б бажано першу частину цієї статті доповнити словами “якщо ці відомості не загрожують інтересам суспільства”.

Наприклад, якщо в акушерсько-гінекологічне відділення лікарні госпіталізована хвора з будь-якою патологією сечостатевої системи, то відомості про її хворобу, обсяг операції, прогноз є лікарською таємницею і сповіщати про це знайомих, які можуть використати ці дані з корисливою метою, можна лиже в загальних рисах. Якщо ж в лікарню госпіталізована хвора в зв’язку з кримінальним викиднем, про це потрібно сповістити органи слідства для вжиття відповідних заходів щодо особи, яка скоїла цей злочин і є соціальне небезпечним суб’єктом.



Слід розглянути питання лікарської таємниці також щодо хворих на венеричні хвороби і СНІД.

Якщо хворий проводить лікування, не порушує режим, і не є джерелом зараження, то відомості про його стан є лікарською таємницею. Проте, коли хворий не додержуєть­ся режиму лікування або відмовляється від нього, є джерелом зараження, то про його хворобу потрібно сповістити керів­ництво органів охорони здоров’я, і хворий підлягає примусовому лікуванню. А якщо він відмовляється від примусового лікування, то про його хворобу сповіщають органи слідства і такого хворого притягують до кримінальної відповідальності згідно зі ст. 10811КК України, якою передбачено різні види покарання (від штрафу до 2 років позбавлення волі).

Питання про умови медичного втручання було спірним, дискусійним і дістало юридичне оформлення в ст. 42 “Основ”.

“Медичне втручання (застосування методів діагностики, про­фі­лактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини) допускається лише у тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта.

Медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обгрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта, застосовуються за згодою поінформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів, щоб не заподіяти шкоди життю і здоров’ю пацієнта”.

Причому, ці дії повинні проводитись за згодою хворих або близьких, які мають на це моральне чи юридичне право, що передбачено ст. 43 “Основ”.

Раніше діючим законодавством не визначалось, як діяти лікареві, якщо дорослий хворий при повній свідомості відмовляється від операції, яка йому конче потрібна, а “зволікання подібне до смерті”. В зв’язку з цим у лікарів, особливо у хірургів, виникали запитання — як бути, що робити?

На думку багатьох лікарів, в такій ситуації потрібно наполегливо вимагати згоди, переконувати в необхідності операції всіма доступними методами. Такі труднощі часто виникають у дитячих хірургів у разі необхідності одержання згоди рідних на операцію у дитини.

В історії медицини відомі випадки, коли хірургічні операції за життєвими показаннями проводились і без одержання згоди рід­них. Так, знаменитий професор-педіатр К.А. Раухфус (1835-1915) зробив трахеотомію дитині проти згоди матері і батька, які категорично відмовлялися від операції, незважаючи на тяжкий стан дитини. Він запропонував фельдшеру зв’язати рідних дитини і закрити їх у комірчині, провів операцію. Завдяки операції дитину було врятовано, за що рідні щиро подякували професору.

Проте, коли цей випадок розглядався на засіданні Петербурзького юридичного наукового товариства, поведінку К.А. Раухфуса кваліфікували як подвійну кримінальну справу:

1) заподіяння тілесного пошкодження дитині;

2) позбавлення волі її батьків.

На ці звинувачення проф. Раухфус відповів, що у нього не було іншого виходу, оскільки без цієї операції дитина мала померти.

Юридичним нормам згідно з законодавством того часу щодо необхідності одержання згоди на медичне втручання не було приділено уваги.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я” положення про згоду на медичне втручання (ст. 43) сформульовано так:

“Згода об’єктивно поінформованого дієздатного пацієнта необхідна для вживання методів діагностики, профілактики та лікування. Якщо останній не досяг п’ятнадцятирічного віку чи був визнаний судом недієздатним або за фізичним станом не може повідомити про своє рішення, медичне втручання можливе за згодою бать­ків або інших законних представників пацієнта. Особам віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними таке втручання проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна”.

У ст. 44 “Основ” розглянуто застосування методів профілактики, діагностики, лікування та лікарських засобів.

“У медичній практиці лікарі зобов’язані застосовувати методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені Міністерством охорони здоров’я окраїни.

В інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо неповнолітніх та осіб, яких було визнано судом недієздатними, — за згодою їх батьків, опікунів або піклувальників лікар може застосувати нові, науково обгрунтовані, проте ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та лікарські засоби. Щодо осіб віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визначних судом обмежено дієздатними застосування таких методів і засобів проводиться за згодою їх батьків або інших законних представників. Порядок застосування зазначених методів діагностики, профілактики, лікування і лікарських засобів встановлює Міністерство охорони здоров’я України.”

Питання про припустимість медико-біологічних експериментів на людях дискутувалося в цілому (тобто на здорових чи на хворих, з лікувальною метою чи для розвитку науки тощо), і викликало різне ставлення медичних колективів і юристів, оскільки в процесі виконання цих експериментів виникає ризик для здоров’я людини.

Незважаючи на необхідність експерименту для прогресу медицини, положення про нього раніше не мало законодавчого закріплення.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я” це питання розглянуто у ст. 45.

“Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільнокорисною метою за умови їх наукової обгрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування експерименту, повної поінформованості і добровільної зго­ди особи, яка підлягає експерименту, про вимоги його застосування, збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.

Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, хвороба яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду.”

Статтями 59-66 “Основ” передбачені положення про охорону здоров’я дітей і підлітків, їх фізичний і духовний розвиток, контроль за цим у дитячих виховних і навчальних закладах, який повинен здійснюватись установами охорони здоров’я, народної освіти за участю громадських організацій. Передбачені також державна допомога громадянам у здійсненні догляду за дітьми з дефектами фізич­ного або духовного розвитку, надання пільг матерям у разі хвороби дітей; передбачений контроль за трудовим і виробничим навчанням та умовами праці підлітків, обов’язкові медичні огляди працюючих підлітків, вказано, що батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я своїх дітей, ведення здорового способу життя, а у разі порушення цих обов’язків, якщо вони завдають шкоди здоров’ю дитини, винні у встановленому порядку і можуть бути позбавлені батьківських прав. А працівники дитячих лікувальних, виховних або навчальних закладів, які не належним чином виконують обов’язки щодо охорони життя і здоров’я, мо­жуть бути притягнені до кримінальної відповідальнос­ті.

Питання трансплантації органів та інших анато­мічних матеріалів трактується ст. 47 “Основ”. Вона сформульована так:

“Застосування методу пересадження від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законодавством порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримки життя, відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнтові.”

“Основами законодавства України про охорону здоров’я” розглянуто деякі питання, що часто виникали в медичній практиці, проте юридично не були закріплені законом. Це ставлення до штучного запліднення та імплантації ембріона, застосування методів стерилізації, зміни статевої приналежності, ставлення до евтаназії тощо, які сформульовані в ст. ст. 48-52.

Штучне запліднення та імплантація ембріона (ст. 48).

“Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленим Міністерством охорони здоров’я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці.

Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством”.

Застосування методів стерилізації (ст. 49)

“Застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров’я за медичними показаннями, що встановлюється Міністерством охорони здоров’я України”.

Питання зміни (корекції) статевої приналежності розглянуто у ст. 51 “Основ”.

“На прохання пацієнта у відповідності з медико-біологічним і соціально-психологічними показаннями, які встановлюються Міністерством охорони здоров’я України, йому може бути про­ведено шляхом медичного втручання в акредитованих закладах охорони здоров’я зміну (корекцію) його статевої приналежнос­ті.

Особі, якій було здійснено зміну статевої приналежності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.”

В “Основи законодавства України про охорону здоров’я” введена також ст. 52, яка трактує питання надання медичної допомоги хворому, який перебуває в критичному для життя (термінальному) стані.

На сторінках вітчизняної літератури останнім часом питання про евтаназію (від грец. en — хороше, thanatos — смерть; — хороша, легка смерть) широко дискутувалось, проте ставлення до цієї проблеми було різним і у юристів, і у лікарів.

Суть проблеми полягає в тому, чи можливе навмисне прискорення лікарем смерті на прохання самого вмираючого або його рідних і близьких.

Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Ідеї пасивної евтаназії, тобто способу зменшення мук безнадійно хворого, наприкінці ХІХ ст. намагались відновити зарубіжні вчені, хоча активна евтаназія категорично заперечувалась ще клятвою Гіппократа.

Така активна евтаназія різко критикується не тільки у нашій, а й в інших державах. Більшість зарубіжних лікарів і юристів вважали її зовсім неприпустимою і, більш того, кримінально карною дією.

В медичній літературі наведено матеріали судових процесів над лікарями у Бельгії, Нідерландах, ФРН, США, які здійснили подібні дії щодо своїх пацієнтів. Відповіда­ль­ність за такі дії (вбивство на прохання) передбачена за­конодавством цих держав і карається позбавленням во­лі.

Законодавче положення щодо евтаназії сформульовано в ст. 52 “Основ”.

“Медичні працівники зобов’язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який перебуває в критичному для життя стані. Така допомога може також надаватися спеціально створеними закладами охорони здоров’я, що користуються пільгами з боку держави. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть.

Порядок припинення таких заходів, поняття і критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров’я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного прискорення смерті або вмертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань”.

Розглянуті положення законодавства України щодо охорони здоров’я визначають основні принципи діяльності медичних працівників, які повинні сумлінно виконуватись. Ці положення розвиваються і деталізуються у відомчих документах (накази, розпорядження, інструкції, правила, методичні листи та ін.), які встановлюють порядок їх реалізації.

Законодавство України передбачає також дисциплінарну, адміністративну і кримінальну відповідальність ме­дичних працівників і фармацевтів за порушення ними профе­сійно-посадових обов’язків.

3. Кримінальна відповідальність
медичних працівників за
професійно-посадові правопорушення

Відповідальність за професійно-посадові правопору­шення лікарів у різні історичні епохи була різною і залежала від суспільної правосвідомості, релігійних і морально-етичних поглядів і стану медицини.

Елементи правової регламентації медичної діяльності виникли ще на початку зародження медицини. В стародавні часи медицина прирівнювалась до дії надприродної сили, а тому існувала абсолютна відповідальність цілителя за смерть хворого. Намір, необережність, недосконалість знань не розрізнялись.

Написаний на кам’яній плиті збірник законів Вавилонського царя Хаммурапі (1792-1750 до н.е.) мав 282 параграфи, 8 з них стосувалися відповідальності лікаря за професійні правопорушення, які трактувалися залежно від класової причетності хворого. Так, в разі заподіяння шко­ди здоров’ю рабовласника, лікарю відрубували руку, а іноді позбавляли його життя. При невдалому лікуванні раба лікар повинен був або відшкодувати його вартість, або віддати за нього іншого раба.

У Стародавньому Єгипті лікарі повинні були суворо керуватися правилами “Священної книги”, і коли вони відступали від цих правил, то за невдале лікування каралися смертю.

У Стародавній Греції шанували медичне мистецтво і авторитет лікаря був надто високим: він звільнявся від відповідальності, якщо хворий помирав незважаючи на вжиті заходи.

У Стародавньому Римі закон передбачав відповідальність лікаря лише за “грубі помилки”.

Таким чином, у Стародавніх Греції і Римі уже мала міс­це державна регламентація лікарської діяльності на відміну від Вавилонії, де медична допомога залежала лише від соціальної приналежності.

У період середньовіччя католицька церква затримала розвиток медицини і права, внаслідок чого питання від­повідальності за невдале лікування вирішувалось, насамперед, з позицій порушення теологічних догм.

З часом питання про відповідальність лікарів стало детально вивчатися юристами і лікарями. Розмежування наміру і помилки в діях лікаря знайшло відображення в законодавстві всіх європейських країн, хоча питання юридичної відповідальності лікарів вирішувалось по-різному залежно від соціально-економічних форма­цій.

На Русі у середні віки лікування вважалось чаклунством, а за заподіяння шкоди хворому передбачалась від­повідальність як за навмисний злочин.

З історії Русі відомо про хворобу і смерть сина Великого князя Іоанна ІІІ. Лікар Леон, який його лікував, після смерті княжого сина за наказом князя був страчений.

В одному із царських указів від 1686 р. лікарі попереджалися, що “буде из них кто нарочно или ненарочно кого уморит, а про то сыщется, им быть казненным смертью”. Пізніше, відповідно до російського законодавства за смерть від неправильного лікування або за “заподіяння шкоди здоров’ю” винний карався церковним покаянням. Якщо таких наслідків не спостерігалося, то лікарям, які припустилися помилки, тимчасово заборонялась лікарська практика.

Прогресивна регламентація лікарської діяльності в Росії почалась за Петра І. Законодавчі акти Петра І ставили вимоги не тільки до професійної діяльності, а й до особистих рис лікаря: “следует, чтобы лекарь в докторстве доброе основание и практику имел: трезвым, умеренным и доброхотным себя держал и в нужных случаях чин свой как ношно, так и денно отправлять мог”. Єдиний лікарський закон в Росії з’явився лише у 1857 р. із незначними змінами і доповненнями проіснував майже до Жовтневого перевороту.

Після Жовтневого перевороту приватно-правова основа організації медицини була замінена новою державною системою охорони здоров’я і законодавства. Серед лікарів у ті часи існувала точка зору щодо безкарності у випадках смерті хворих внаслідок неправильного лікування. Біль­шість лікарів сумлінно виконували свої обов’язки щодо хворих і дійсно не були винними в їх смерті, проте були й такі, котрі через свої дії (або бездіяльність) мали бути притягнені до кримінальної відповідальності. Тому законодавство виходило з того, що за свої помилки лікарі повинні відповідати перед законом на загальних підставах, як будь-який громадянин суспільства. Це передбачалось законодавчими актами і нормативними документа­ми, що регламентували всю діяльність медичних працівни­ків.

В “Основах законодавства України про охорону здоров’я”, як було уже зазначено, чітко і детально сформульова­ні права та обов’язки медичних працівників. За порушення професійно-посадових обов’язків згідно з чинним законодавством на лікаря можуть бути накладені дисциплінарні та адміністративні стягнення, зауваження, догана. За систематичне невиконання професійно-посадових обов’язків без поважних причин або грубе порушення трудових обов’язків медичний працівник може бути звільнений з роботи.

Медичний працівник, який виконує виховні функції (наприклад, викладач вузу, технікуму, медичної школи), звільняється з роботи за аморальні вчинки, несумісні з виконанням цієї діяльності.

До дисциплінарних провин медичних працівників належать: невиконання розпоряджень керівників лікувальних закладів, інструкцій, наказів керівників охорони здоров’я, порушення правил внутрішнього розпорядку, трудової, навчальної дисципліни (прогули, запізнення), несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов’язків. Дисциплінарні стягнення можна застосовувати не пізніше, ніж через місяць від дня виявлення провини, і через 6 місяців від його заподіяння. Перш ніж вирішити питання щодо застосування дисциплінарного стягнення, робітнику пропонують дати письмове пояснення своєї провини, з тим, щоб якомога повніше з’ясувати обставини справи.

Крім того, у випадках, які передбачені законодавством, медичні працівники несуть повну або часткову відповідальність за збиток, завданий ними лікувальному закладу або особі. Чинним законодавством України про охорону здоров’я передбачено, що медичні і фармацевтичні пра­цівники у випадках, передбачених законом, тобто коли вони скоюють навмисні злочини, а також вчинили ненавмисні дії, які завдали значних збитків державним або громадським інтересам або шкоду здоров’ю громадян, можуть бути притягнені до відповідальності згідно з Кримінальним Кодексом України.

У кожному злочині потрібно чітко розрізняти такі елементи:

1) шкода заподіяного або можливість її виникнення;

2) причинний зв’язок між дією і заподіяною шкодою;

3) навмисність або необережність в діях окремої особи.

Особливість професійних правопорушень медичних працівниківполягає в тому, що в даному випадку суб’єк­том складу злочину є лікарі або медичні працівники (з середньою медичною освітою), а об’єктом злочину, як правило, є здоров’я людини.

Крім застосування таких видів покарання, як позбавлення волі, виправно-трудові, трудові роботи, штраф тощо за вироком суду, лікар, що допустив недбайливе ставлення до своїх обов’язків, може бути позбавлений права займатись лікарською діяльністю протягом 5 років.

Нижче розглянуто професійно-посадові правопорушення медичних працівників з наведенням відповідних статей Кримінального кодексу України з урахуванням змін кар­ного законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України за станом на 31.03.97 р.*

Кримінальним кодексом передбачена відповідаль­ність за такі професійно-посадові правопорушення:

1) незаконне проведення викидня (аборту);

2) ненадання допомоги хворому особою медично­го персоналу;

3) недбале (халатне) ставлення до своїх службових обов’язків;

4) службова підробка;

5) незаконне лікарювання;

6) порушення правил боротьби з епідеміями;

7) незаконне виготовлення, збереження, збут отруйних, сильнодіючих, наркотичних, психотропних препаратів і видача рецептів на їх придбання;

8) відмова від давання показань органам слідства;

9) розголошення даних попереднього слідства і дізнання;

10) свідомо неправдиві показання або висновки експерта.

При визначенні міри покарання суд в кожному випадку враховує характер карного діяння та особу винного з врахуванням обставин, які пом’якшують або обтяжують від­повідальність.

До обставин, які пом’якшують відповідальність, згід­но зі ст.40 КК України належать:

1) запобігання винним шкідливим наслідкам скоєного злочину або добровільне відшкодування завданого збитку чи усунення заподіяної шкоди;

2) скоєння злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин;

3) скоєння злочину під впливом загрози або при­мусу, а також внаслідок матеріальної чи іншої залежності;

4) скоєння злочину під впливом сильного душевного хвилювання, зумовленого неправомірними діями потерпілого;

5) скоєння злочину під час захисту від соціально небезпечного замаху, хоча і з перевищенням межі необхідної оборони;

6) скоєння злочину неповнолітнім;

7) скоєння злочину жінкою в стані вагітності;

8) щире покаяння або визнання провини, а також сприяння в розкритті злочину.

При визначенні покарання суд може враховувати й ін­ші пом’якшувальні обставини.

До обставин, які обтяжують відповідальність, згідно зі ст.41 КК України належать:

1) скоєння злочину особою, яка раніше вчинила будь-який злочин; (суд має право залежно від характеру першого злочину не визнати за ним значення обставин які обтяжують відповідальність);

2) скоєння злочину організованою групою;

3) скоєння злочину з використанням підлеглої або іншої залежної особи, щодо якої здійснено злочин;

4) скоєння злочину із корисливих або інших негідних спонукань;

5) спричинення злочином тяжких наслідків;

6) скоєння злочину щодо малолітнього, престарілого або особи, яка перебуває в безпорадному стані;

7) підбурювання неповнолітніх до скоєння злочину або залучення їх до участі в скоєнні злочину;

8) скоєння злочину з особливою жорстокістю або знущанням над потерпілим;

9) скоєння злочину з використанням умов соціального лиха;

10) скоєння злочину загальнонебезпечним способом;

11) скоєння злочину особою, яка перебувала в стадії сп’яніння. Суд має право залежно від характеру злочину не визнати ці обставини як обтяжуючі;

12) скоєння нового злочину особою, яку було взято на поруки, за період поручництва протягом одного року після закінчення цього строку.

Незаконне проведення викидня (аборту). Викидень (аборт) — це штучне переривання вагітності терміном до 28 тижнів, тобто до моменту, коли можливі пологи життєздатним плодом. Переривання вагітності в період від 28 до 40 тижнів в акушерській практиці має назву передчасних пологів.

Штучний викидень (аборт) може бути законним і незаконним (кримінальним). Незаконний викидень (аборт) — це злочинне переривання вагітності незалежно від її тер­міну.

З юридичної точки зору законним є викидень (аборт), який проводиться виключно за згодою вагітної в стаціонарних лікувально-профілактичних закладах акушером-гінекологом при вагітності не більше ніж 12 тижнів і при відсутності протипоказань. На кожну жінку, госпіталізовану для проведення аборту, обов’язково заповнюють медичну карту переривання вагітності.

Штучне переривання вагітності у неповнолітньої проводиться за згодою на це її рідних або опікунів.

Проведення штучного переривання вагітності (аборту) передбачено ст. 50 “Основ законодавства України про охорону здоров’я”, яка сформульована так:

“Операція штучного переривання вагітності (аборту) може бу­ти проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів.

Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом міністрів України.

За постановою Кабінету міністрів від 12.02.93 р. до соціальних показань для проведення штучного переривання вагітності належать: наявність трьох і більше дітей, розлучення або смерть чоловіка під час вагітності, вагіт­ність внаслідок зґвалтування, перебування жінки або її чоловіка в місцях позбавлення волі, позбавлення жінки батьківських прав, наявність у жінки дитини-інваліда, тяжка хвороба або травма чоловіка, яка зумовила його інвалідність під час вагітності.

До медичних показань належить наявність у вагітної хвороб, при яких подальша вагітність становить загрозу здоров’ю і життю жінки.

В усіх інших випадках проведення аборту визнається незаконним (кримінальним) і передбачає відповідаль­ність за ст. 109 КК України: викидень (аборт), проведений в стаціонарі лікарем-гінекологом з грубим порушенням загальноприйнятих правил (під час чергування, у вечірні години, у вихідні дні без необхідного обстеження і заповнення відповідного документу) також вважають незаконним.

Настання тяжких наслідків в результаті законно проведеного викидня (аборту) не тягне за собою кримінальної відповідальності за ст. 109 КК України.

В тих випадках, коли в діях і вчинках лікаря виявляється неуважність, він може відповідати як за ненавмисне заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних пошкоджень (ст. 105 КК України), так і за необережне спричинення смерті (ст. 98 КК України). Між проведеним викиднем (абортом) і смертю, що настала, або іншими тяжкими наслідками має бути причинний зв’язок, наявність або відсутність якого встановлюється за допомогою судово-медичної експертизи.

За чинним законодавством жінка, якій зроблений аборт, а також жінка, яка самотужки спричинила штучне переривання вагітності, кримінальній відповідальності не підлягає.

Як відомо, тепер штучний аборт може бути проведе­ний майже всім жінкам, які звертаються з цього приводу у відповідні медичні заклади. Проте вагітна жінка повинна бути обстежена лікарем жіночої консультації або пологового будинку. За відсутності протипоказань їй дають направлення до стаціонару, де проводять відповідну операцію з оформленням відповідної документації. Не зважаючи на те, що жінки, які бажають перервати вагітність, мають таку змогу і причин, які зумовили б необхідність незаконного викидня (аборту), немає, проте в ряді випадків вони ще мають місце. Це пояснюється, з одного боку, бажанням окремих жінок приховати факт вагітності і в зв’язку з цим перервати її нелегально, з другого, корисними спонуканнями осіб, які наживаються на цьому.


7966534213963013.html
7966578774751008.html
    PR.RU™